(Передісторія, не дуже коротка, але цікава)
«Так кожен із вас, хто не відмовиться від усього, що має, не може бути Моїм учнем» (Луки 14:32)
24 лютого 2022 року у нашому маленькому містечку на Донбасі пролунали перші далекі вибухи. В наступні 2-3 дні більшість нашої церкви поспішно виїхала, хтось у найближчі села, а хтось відразу подалі, на захід. Не розуміючи, що відбувається і що робити, ми вирішили просто молитися і чекати, що покаже Господь. На диво, відповідь прийшла за лічені хвилини, Бог промовив у наші серця через Слово: «Сила твоя – сидіти спокійно», — Ісая, 30:7.
Незважаючи на вибухи і загальну паніку, ми відчували лише легку тривогу перед невідомістю, але в цілому – мали мир в серці. У ті перші дні війни Бог давав Своє Слово на кожному кроці. У книзі пророка Амоса ми прочитали: «Чи буває в місті лихо, яке не Господь попустив би?» – тобто немає сенсу хвилюватися, адже наш Батько все контролює, нам треба лише довіряти і бути чуйними до Його голосу. Так наша маленька сім’я – чоловік, дружина і син-школяр – залишилася в прифронтовому містечку, щоб нести світло там, куди спустилася темрява.
За 8 місяців служіння людям в умовах війни ми побачили стільки слави Божої, стільки Його захисту, забезпечення, розради, милості і доброти, що, якби зараз хтось запитав: «Ви б пройшли через це ще раз?» – ми б без сумніву відповіли: «Так». Було нелегко, але воно того варте.
Ми не планували виїжджати кудись «подалі від війни», але через 8 місяців в нашій сім’ї з’явилося передчуття переїзду. Вам знайоме це почуття? Коли не знаєш, коли, куди і навіщо, але точно знаєш, що ось-ось поїдеш.
Не маючи ніякого розуміння, ніякої конкретики, ми пару тижнів потихеньку готувалися: попередили усіх братів і сестри, вивезли у безпечні місця усіх, кого змогли, склали деякі речі, відремонтували машину. І в один недільний жовтневий ранок Бог дав неприємне знамення і чітке розуміння: пора від’їжджати, прямо зараз.
Ми покинули місто того ж дня, але затрималися ще на пару тижнів недалеко від кордону, адже все ще не мали розуміння, куди прямувати. Ми знали, що Бог рано чи пізно призове нас служити народам Центральної Азії, але чи варто їхати туди вже зараз? До того ж, доводилося враховувати, що не у всіх членів нашої маленької сім’ї є закордонний паспорт, а без нього коло варіантів значно звужувалося.
Найближчою країною, в якій ми могли отримати український закордонний паспорт через посольство, виявилася Грузія. Не без перешкод ми дісталися до Тбілісі і залишилися там на всю зиму. Бог явив багато Своєї слави нам, за ці 4 місяці очікування ми відновили свої фізичні і духовні сили після напруженого служіння біля кордону бойових дій.
Це був тривалий шабат, субота Господові, коли ми насичувалися Його Словом, спілкувалися з братами і сестрами, молилися і просто перебували у спокої (наскільки могли). Дякуємо Богові за любов і гостинність курдської церкви в Тбілісі і місіонерів з Далекого Сходу, знати таких людей – це велике благословення.
У нас було слово знання від Бога: ми тут не на довго, до весни отримаємо паспорт, і можна їхати далі. Вірний Бог, 28 лютого, в останній день зими, нам видали довгоочікуваний документ, і вже 4 березня пізно вночі ми покинули Грузію і попрямували в Киргизстан.
Їхали ми довго, через Росію і Казахстан, не завжди найкоротшими шляхами, зате відвідали три сім’ї, яких Бог поклав на серце. Подорож вийшла довжиною в 6000 км. А на в’їзді до Казахстану нас зустрічала веселка через увесь небозвід, це знамення дуже підбадьорило нас: Бог відкрив двері в Азію!
У Бішкеку нас прихистила велика сім’я місіонерів. Слава Господові за їх серця, це був дуже корисний час. Від’їжджати не хотілося, адже ми буквально стали частиною їх сім’ї, хоча прожили разом всього місяць.
Було багато сумнівів, чи варто взагалі їхати далі, або краще поки що зупинитися в Киргизстані? Ця країна прекрасно підійшла б для неквапливого знайомства з Азією: тут усі говорять зрозумілою мовою, і клімат не занадто жаркий. Але Бог знову промовив через Слово Своє, в 12 главі книги Єзекіїль: «Серед дня переселяйся перед очима їх, переселяйся з місця твого в інше місце перед очима їх». Так і зробили.
В порівнянні із вже пройденим шляхом, поїздка з Бішкеку в Таджикістан здавалася прогулянкою за хлібом. Але ж ні! Перешкоди з’являлися буквально нізвідки, ці 700 км. ми здолали тільки за дві доби. Особливо сильний опір ми побачили на кордоні Казахстану з Узбекистаном: нас не хотіли пропускати без документу, який нам не могли видати через військові дії. Ситуація здавалася безвихідною. Тоді ми звернулися до Бога з простою молитвою:
«Якщо Тобі завгодно, щоб ми розвернулися назад, – нехай буде так. Але якщо є Твоя воля, щоб ми несли Твоє світло в Таджикістан – яви Свою славу, Господи, і відкрий нам ці двері!»
Через півгодини до машини підійшов працівник митниці і повідомив, що хтось з вищого начальства зробив пару дзвінків до Міністерства закордонних справ, і звідти дали дозвіл пропустити нас. Так Бог відкрив нам ці двері, і не просто відкрив, але і Сам пішов попереду нас.
І ось, нарешті, 23 квітня 2023 року ми приїхали в Таджикістан. Слава Богу!