«Улюблений, вірно ти чиниш, коли щось робиш для братів та для чужинців, вони про любов твою свідчили Церкві; добре ти зробиш, якщо їх випровадиш, як достойно для Бога, бо вийшли вони ради Імені Його, нічого не взявши від язичників. Отже, ми повинні приймати таких, щоб бути співробітниками правді.» – 3 Івана, 5-8.
Бог поклав на серце засвідчити про любов братів і сестер, які виявили до нас особливу гостинність за останній рік, поки ми добиралися до Таджикістану. Можливо, це надихне когось почати запрошувати до себе гостей та давати притулок мандрівникам, як це роблять дорогоцінні нашим серцям брати та сестри в Грузії, Киргизстані та Таджикістані.
Але на початку хотілося б сказати про гостинність місіонерської сім’ї в Україні, яка в перші тижні війни дала нам притулок, незважаючи на те, що в їхньому будинку на той момент вже було близько 10 людей. Через кілька тижнів ця сім’я поїхала в безпечніше місце, дозволивши нам жити в їхньому будинку, як у своєму. Ми вдячні Богові за серця цих людей! Приїхавши до них з одними рюкзачками, ми виявилися забезпеченими всім необхідним для життя на кілька місяців.
Двері цього будинку завжди були відчинені для всіх мандрівників та біженців, за 7 місяців ми прийняли там десятки людей, хтось побув один день і поїхав далі, а хтось жив з нами кілька днів і навіть тижнів. Ми з сумом покидали цей будинок, хоч він і не був нашим, але там пройшла особлива частина нашого життя.
У Грузії, куди ми вирушили за закордонним паспортом, Бог послав нам благословенних братів і сестер, з якими ми не були раніше знайомі. Курдська євангельська церква з щирістю прийняла нас у своєму місіонерському будинку, повідомивши, що ми можемо жити там стільки, скільки знадобиться. А місіонерська сім’я з іншої церкви прийняла нас до своїх батьківських обіймів і підтримувала всі 4 місяці, поки ми чекали на паспорт.
Це був благословенний час для нас, не перестанемо захоплюватися любов’ю братів та сестер у Тбілісі.
У Киргизстані сім’я наших друзів зробила нам особливу гостинність, віддавши нам найкращу кімнату в будинку, при цьому самі вони спали на підлозі у спільній кімнаті, а в іншій спальні розмістилися 6 дітей.
Ми прожили з ними «пліч-о-пліч» близько місяця. За короткий час ця сім’я стала і нашою сім’єю, ми безмежно вдячні Богові за їхні серця.
По приїзду до Таджикістану нас прийняла сім’я місіонерів з Пакистану, виділивши для нас окремий гостьовий будиночок і забезпечивши всім необхідним для життя. Ми були дуже раді окремому помешканню, адже останні півроку ми завжди жили з кимось. Слава Господу за гостинність цієї сім’ї.
Бракує часу написати про всіх людей, які приймали нас на пару днів, але за кожного з них ми з вдячністю продовжуємо молитися.
Отже, виїхавши з України, ми прожили «в гостях», як мандрівники та прибульці, довгих 7 місяців. Куди б ми не приїхали – на нас скрізь чекали Божі люди. Можливо, це сила закону «сіяння та жнив»: 7 місяців сіяли гостинність — і 7 місяців пожинали. А може, це просто Божа благодать, нічим не заслужена. У будь-якому випадку, хвалимося Господом і любов’ю наших братів та сестер!
До початку літа в Таджикистані наша сім’я оселилася в орендованій квартирі. І хоча окремої кімнати для гостей ми тут виділити не можемо, але всім знайомим ми вже повідомили, що готові приймати братів-сестер і мандрівників. Нині вже кілька днів у нас гостює підліток із християнського дитячого центру, а минулої ночі ми приймали також пару мандрівників із Білорусі.
Слава Богу, ось ми й повернулися в статус «приймаючої сторони». А інакше не можемо, адже через гостинність ми виявляємо любов Божу до цього світу.
«Братолюбство між вами нехай перебуває. Не забувайте й гостинності до мандрівників, бо через неї деякі, не знаючи, надали гостинність ангелам.» – Євреям, 13:1-2.