«Тож ідіть, і навчіть всі народи, христячи їх в Ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа, навчаючи їх зберігати все те, що Я вам заповів. І от, Я з вами аж до кінця віку!» – від Матвія, 28:19-20.
Більше 10 років тому, коли я закінчив інститут, Бог послав мені чудову роботу в Києві, добру церкву, різні служіння. На перший погляд все складалося чудово, але в серці не було спокою. Перечитуючи вкотре Новий Завіт, я бачив, що у Бога є для нас набагато більше, ніж затишне столичне життя «недільних християн». Я молився про це, відкривав серце Господу і чекав на відповіді…
Якось на недільні збори приїхала одна сестра, яка працювала на місії в Африці. Вона розповіла нам про те, як багато місць є на Землі, де люди ще не чули про Божу любов, де просто нема кому являти світло і любов Христа. І моє серце спалахнуло.
Я подав документи до місіонерської школи, хоча набір студентів вже закінчувався, на останнє місце було троє людей. Але чи є щось неможливе для Бога! Мене прийняли, дякувати Господу.
Як тільки я дізнався, що прийнятий до школи, я відразу звільнився з роботи. Колеги крутили пальцем біля скроні, адже я «упускаю таку можливість заради якоїсь школи».
Навчання у місіонерській школі в Тернополі стало одним із найкращих спогадів мого життя! Було багато спілкування, молитов, прославлення, моє серце розширювалось, очищалося, трансформувалося, Бог проробив колосальну роботу зі мною за цей рік.
Якось у розмові після уроків я сказав, що хотів би піти на місію туди, куди ніхто не йде. І викладач, почувши це, з усмішкою сказав: «Так тобі в Афганістан треба!» – після цього я знову втратив спокій.
Перечитавши в інтернеті все, що зміг знайти про Афганістан і всю Центральну Азію, я зрозумів, що це саме те місце, куди я повинен принести світло. Адже більшість країн там радикально мусульманськi, і місіонерів туди відправляють вкрай рідко. Я почав молитися за цей регіон і просто довіряв Господу, навіть не здогадуючись, як Він цього разу все влаштує.
А до кінця навчання виявилося, що з випускників набралася ціла група охочих поїхати на місію до Таджикістану. Звичайно, я приєднався до цієї групи. І весь 2012 рік я провів у Таджикістані, служив у ребцентрі для наркозалежних, живучи з ними цілодобово, 6 днів на тиждень.
За цей рік Бог багато чого змінив у мені, але також проявились мої не найкращі якості. Не бажаючи коритись, я завдавав багато незручностей своїм лідерам, і зрештою, з образою в серці я поїхав до іншої країни. Якийсь час я відвідував там церкву, намагався триматися за Господа, але все ж таки поступово пішов у світ. Декілька років я вів звичайне мирське життя, працював, іноді подорожував.
2019 року я почав усвідомлювати, що не хочу жити без Бога, але й самостійно «встати на ноги» вже не можу. Я коротко молився у смиренності: «Боже, якщо Ти хочеш, підніми мене…»
Минуло трохи часу, і Бог послав у моє життя людину, через яку нагадав мені моє перше кохання, коли я гаряче горів для Ісуса і рвався нести Його слово до краю землі. То була моя майбутня дружина.
Коли вона дізналася, що в моєму серці є Центральна Азія, то відкрила карту, щоб подивитися, адже раніше їй не доводилося навіть думати про ці країни. Побачивши карту, вона мовчки закрила її і якийсь час не хотіла навіть говорити про це. Потім вона поділилася своїм сном, який Господь давав їй на початку 2014 року, коли вона ще не була віруючою.
Уві сні вона бачила місце, куди вона з чоловіком і сином приїде машиною, і Бог дав їй знання розташування цього місця на карті, але без назв. У 2014 році, коли на Донбасі розпочалися військові дії, вона кілька місяців шукала це місце в межах найближчих країн, щоб поїхати туди від війни, але так і не знайшла. Вона була впевнена, що пропустила можливість поїхати туди, куди їй показував Бог, тому просто забула про цей сон.
У 2019 році, вже будучи новонародженим немовлям у Христі, побачивши карту Центральної Азії, вона впізнала на карті те місце, яке їй снилося. І хоча вона не відразу змогла прийняти це покликання, але наш Бог всемогутній, Він уміє переконувати з любов’ю.
У 2021 році ми одружилися, перед цим обговоривши багато питань, у тому числі й питання покликання: як тільки Бог покличе — ми поїдемо, незважаючи ні на що.
А восени 2022 року, коли ми виїхали із зони бойових дій на Донбасі, і треба було вирішити, куди рухатися далі, ми зрозуміли, що незважаючи на війну в рідній країні, Бог вже зараз веде нас до Центральної Азії.
«І буде проповідане це Євангеліє Царства по всьому всесвіту, на свідчення всім народам; і тоді прийде кінець»
(Від Матвія 24:14)